Знайомство

Наш світ — метаморфози. Перебіг подій дає зрозуміти, що не залишитись нам такими, якими були до повномасштабного вторгнення. Аби про це не забували, студентам Факультету журналістики Університету Грінченка провели зустріч із журналістом, а тепер і військовим Павлом КАЗАРІНИМ, яка відбувалася 29 листопада 2023 року.

«Доброго дня. Зазвичай, після цього кажу, що я журналіст. Працюю на ICTV, NV… Але останні 2 роки мені доводиться презентувати себе як солдата ЗСУ. Якщо раніше я розповідав про журналістику, то впродовж 23 року я розповідав про війну, про те як війна змінює нас усіх».

На ратний шлях ступив, як і більшість українців, на початку повномасштабної агресії. Діапазон його воєнних подорожей чималий: Київщина, Харківщина, Миколаївщина, Донеччина. Відтак колишній журналіст має чим здивувати слухачів. Про фундаментальні зміни в ЗСУ, непередбачуваність, західну техніку далі…

Зміни в ЗСУ

«Те, що відбувається всередині країни — найбільш цікаве дослідження. Дуже цікаво спостерігати за тим, як війна змінює процеси, які відбуваються всередині нашої країни і більш глобальних речей».

Муза жорстокого воєнного дня змусила цивільних, котрих проймав страх за домівку, поповнити українську армаду. Яких бійців стало більше, хто прийшов туди?

«Пригадую черги до військкомату 24-25 лютого. Це було неймовірне відчуття, адже з черзі стояли геть усі: старі, малі, дівчата, хлопці. В одній черзі з нами стояли два геї. Я дуже переймався, тому що знав як їх могло сприйняти армійське середовище. На щастя, їх прийняли добре».

Зло, яке вже навіть не на порозі, закликає українців використовувати абсолютно всі ресурси, для збереження держави. Відтак перестали працювати усталені армійські кордони добору новобранців, більше не відіграють роль соціальні чинники: гендер, стать, вік, достаток, соціальна ідентичність.

«Одним із найкращих сержантів, яких я коли-небудь зустрічав, був айтішник Костя із позивним «Макс», він нас вчив виживати в Бахмуті. Пам’ятаю вчительку Юлію Бондаренко із нашого батальйону, дівчина з очима Бенді. Нічого більш несумісного ніж вона і автомат Калашникова не можна було вигадати. Тим не менш, вона була разом із нами».

Що раніше було феноменом, стало буденністю. Висохши від холодного поту, колишні цивільні не цураються відшліфовувати майстерність мистецтва на фронті. Хтось висікає дерево, інший — ліпить скульптури. Це інновація у війську, адже раніше статут забороняв подібні «витівки».

«Кулеметником нашого підрозділу був цирковий мім, його позивний «Шиш». Коли закінчилася Київська операція, він на одному з блокпостів в Києві робив невеличку виставу».

Небезпека здатна об’єднати класово розшароване суспільство, приклад цьому — українці. Чимало заможних підприємців почали діяти пліч-о-пліч із рядовими працівниками. Мова йде не лише про волонтерство, а й про готовність зрівнятись та тримати автомат в одному окопі.

«Армія раптом отримала купу людей, яких вона не могла б собі дозволити суто за зарплатним принципом. Я в армії зустрічав людей, які мали власний бізнес: директор львівської мережі приватних клінік, директор косметологічної клініки. Познайомився із Всеволодом Кожемякою, який в 2020 році опинився на 88-мій сходинці у списку українського Форбс».

Паперова армія

Під час зустрічі Павло розкриває студентам секрет Полішинеля: бюрократія — камінь спотикання української армії. Коли потрібно приймати моментальні рішення, аби спасти особовий склад та техніку, вона стає поперек горла воєнним. Утім, новоприбулих армійців ще не привчили до цієї практики.

«Кожен підрозділ заповняє купу якихось непотрібних паперів — журнал обліку журналів. Та новенькі не розуміють цього і намагаються викрутитись».

Рівень паперового оберту в українській та російській армії приблизно однаковий, та одна з наших переваг — діяти в обхід. Павло переконався у цій здатності після знайомства із військовою на позивний «Почта».

«Підрозділ, в якому вона служить, містить у собі декілька промислових альпіністів та весільних фотографів. Ці люди встановили камери із 10-кратним зумом на вишках зв’язку та роблять дорозвідку. Потім зібрані дані передають айтішникам, котрі в свою чергу складають 2 бюлетені та відправлють їх 92-ій бригаді, в яких є артилерія. Таким чином вони співпрацюють та ефективно нищать ворога».

Дорослі в НАТО

Стривожений воєнними буднями, Павло не нехтує можливостями познайомитись із журналістами. Одним з них був чех на ймення Мірек, вперше вони зустрілися під час Київської операції.

Зустрівшись вдруге, Мірек розповідає, що НАТО в Європі почали сприймати інакше. Голови європейців зріють думкою про власну роль опікуна. Перетворення від споживача до виробника благ безпеки стало травматичним для них досвідом.

«Вступ в НАТО сприймався як щось на кшталт «Давай поставимо квартиру на сигналізацію». Якщо щось піде не так, то приїдуть хлопці із кийками, заарештують злодія, і ми до цього не причетні» - Павло.

Натомість функціонування альянсу розраховане на рівноцінних вкладах кожної з країн-учасниць у систему безпеки.

«Якщо хтось нападе на Європу, то не лише американці будуть воювати. Можливо, чеська бригада буде захищати Таллінн, поки німецька бригада захищає Ригу, поки словацька бригада захищає Вільнюс» — на прикладі роз’яснює студентам Казарін.

Воєнний наголошує, що станом на початок 2022 року кількість бригад в Німеччині скоротилася із 24 до 6.

В кого більші кулаки?

Розмаїття книжкової полиці Павла поповнилось мемуарами американських військових. Журналіст зізнається, що прочитане не викликає у нього співчуття.

«Американський солдат в Афганістані описує, що в них зламалася рація і вони не можуть викликати бомбардувальника, щоб накрити ворожий квадрат. Війна, яку вони описують — це війна кадрової армії і партизанського руху».

Особливість ведення війни кадрової армії проти партизанів полягає у нерівномірності сил. Кадрова армія забезпечена потужними ресурсами: ракетами, авіацією, артилерією. Партизани ж мають міномети та гранатомети.

«І я згадую Бахмут, ми не можемо викликати бомбардувальники, тому що у ворога є винищувачі, є ППО. Розумію, що досвід ЗСУ набагато більший, аніж в американців, які не воювали проти кадрових армій».

Щоб було з чого вибрати

Між собою українські військові жартують, що ЗСУ — цілий зоопарк, адже до колекції техніки постійно додаються нові зразки. В одному підрозділі можуть бути Хамери, канадські бронемашини Рошель, радянські БТР-70…

«Якщо потрібно буде ставити пам’ятник, то це буде пам’ятник тиловику, який весь цей зоопарк обслуговує, знаходить запчастини і тримає в строю. Це теж одна з трансформацій».

Пізнаючи сонм бойової техніки, українські захисники дали свої оцінки різним екземплярам. Радянські зразки бійцям не до вподоби, адже не для сучасного типу війни її конструював шалений винахідник.

«Вся проблема радянської техніки в тому, що вона створювалась із обов’язковою умовою долати ріки».

Якщо ж машина має ефективно полохати риб в річці, то не може важити більше 13 тон, все це позначається на кількості бронювання. Західна техніка не призначена для таких цілей і може важити 25 тон, що дозволяє встановити більшу кількість захисних елементів.

«Коли дивитесь кадри радянської армії з Чечні або Афганістану, то бачите, що солдати їздять на броні, а не всередині. Якщо радянський БМП наїжджає на протитанкову міну, то їй гайки. На броні є шанс, що тебе просто скине і ти залишишся живим. В американських машинах можна їздити всередині, тому що вона вдвічі безпечніша».

Інфопростір

Інформаційна ізоляція — один із способів катування, особливо на фронті. Раніше це дійсно було проблемою, адже швидкісного інтернету не було. Щоб вийти із цієї ситуації, керівництво та волонтери друкували газети для військових. Втім, ситуація дещо змінилася.

«Найбільш безглузда річ в армійському побуті — паперова газета. Генерали з величезними зірками вважають, що солдати на нулі ізольовані від усіх інформаційних потоків, тому краще зробити газету і воїн буде в курсі подій. Керівництву потрібно враховувати фактори Старлінків. Якісний швидкий інтернет є в кожному бліндажі, можна дивитись абсолютно все, від Нетфлікс до порно».

Інформаційний простір настільки зайшов на фронт, що тепер можна отримувати новини від ворога. Одного разу Павло із побратимами опинилися на півночі України, де ловило російське радіо.

«Пам’ятаю, в районі, в якому ми були, з території Білгородщини ловило російське радіо «Жизнь». Як це виглядало: 15-20 хвилин дикої попси з 90-х, а потім лунає: «Українці, вирвіться із лап Зеленського. Українська армія втратила 800 тисяч людей»».

Всі 3 часи: колись, тут, потім

Стати поодаль та побачити майбутнє — чудова суперсила. Втім, це лише утопічна фантазія сценаристів Марвелу. Події в Україні не може передбачити жоден мольфар. Та коли обертаємось назад — стає трішки зрозуміліше.

«Мій нічний кошмар — прокинутись в жовтні 2013 року зі знанням майбутнього. Що робити із цими знаннями, до кого йти і хто повірить? В той момент, коли розповідатиму, що грузинський президент буде губернатором Одеської області, мені викличуть швидку».

У певний момент ми відчули, що стали головними героями на полотні світового масштабу. Сюжет якого блокбастеру зможе вразити глядача більше, аніж свіжі записи в українському літописі?

«Наші власні біографії знецінюють музеї. От зараз ідеш в музей 20 століття і тобі розповідають за Петлюру… а ти дивишся, що сучасні події значно масштабніші. Ходжу по одних вулицях з людьми і відчуваю, що їх будуть друкувати на банкнотах».

І нічого більш епічного, ніж наші останні 2 роки, історія 21 століття не знала.

Ярослав РОМАНЮК,
здобувач II курсу освітньої програми «Міжнародна журналістика»